ШЛЯХ ДО АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ СИНОДАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД: ІСТОРИКО-КАНОНІЧНИЙ КОНТЕКСТ

Анотація

Процес отримання автокефалії Українською Православною Автокефальною Синодальною Церквою (УПАСЦ) супроводжувався низкою суперечностей і протиріч. Він зазнавав впливу з боку зовнішніх церковних центрів, стикався з внутрішньоукраїнською опозицією та був тісно пов’язаний із політичними інтересами різних сил. Водночас важливими є не лише ці чинники, а й внутрішні суперечності, що передували проголошенню автокефалії. Окрему увагу в статті приділено визначенню вирішальних причин, які стали підґрунтям для ухвалення остаточного рішення про автокефальний статус. Загалом, усі означені фактори залишаються дуже важливими для розуміння відносин між Церквою, державою та суспільством в Україні на початку 1920-х рр.

Дослідження має на меті виявити ключові чинники та внутрішні суперечності, що вплинули на проголошення автокефалії, а також здійснити оцінку канонічної правомірності цих рішень і їх наслідків для українського православ’я в контексті міжнародного церковного права. Окремої уваги потребує визначення вирішальних причин, які стали підґрунтям для ухвалення остаточного рішення про автокефальний статус. Головними акцентами в даній статті є догматична аргументація, посилання на історичні основи та канонічні правила, які стали за основу для проголошення автокефалії УПАСЦ на I Всеукраїнському з’їзді «Живої Церкви» 13–16 лютого 1923 р. та II Всеукраїнському Помісному Соборі 17–27 травня 1925 р. Та реакція III Всеросійського Помісного Собору в жовтні 1925 р. щодо доповіді про автокефалію Української Православної Церкви.

Окрему значущість це питання набуває в контексті сучасних викликів, пов’язаних із автокефальним статусом Православної Церкви України (ПЦУ). У цьому контексті досвід УПАСЦ у 1920-х роках може бути цінним для осмислення як історичних помилок, так і потенційних стратегій для утвердження автокефального статусу.