СВЯТКУВАННЯ ПАСХИ В ДОНІКЕЙСЬКИЙ ПЕРІОД: РІЗНОМАНІТНІСТЬ ПРАКТИК ТА ФОРМУВАННЯ ЄДИНОЇ ЦЕРКОВНОЇ ТРАДИЦІЇ

Анотація

У статті детально аналізується різноманітність практик святкування Пасхи в донікейський період (І–ІІІ ст.), коли рання Християнська Церква формувала свої літургійні традиції в умовах культурного плюралізму та богословських дискусій. На основі свідчень ранньохристиянських авторів, таких як Полікарп Смирнський, Іреней Ліонський, Полікрат Ефеський, Климент Олександрійський та Оріген, а також церковних істориків (Євсевій Кесарійський у «Церковній історії», Созомен, Феодорит), та сучасних українських досліджень (Г. Лубачівський, В. Сміх, А. Киридон, І. Власовський, О. Лотоцький), простежується еволюція пасхальних звичаїв у ключових регіонах: Мала Азія (квартодециманська традиція, святкування 14 нісана незалежно від дня тижня, з акцентом на жертву Христа як Агнця, що корениться в апостольській спадщині Івана Богослова та Филипа), Рим та Захід (недільне святкування після 14 нісана, з наголосом на Воскресіння як новий день творіння, успадковане від Петра та Павла), Олександрія (інтеграція астрономічних обчислень для визначення дати, уникаючи співпадіння з юдейською Пасхою, з філософсько-богословським підходом до типології). Показано, як ці регіональні відмінності, зумовлені біблійними інтерпретаціями (наприклад, 1 Кор. 5:7–8, де Христос – «Пасха наша»), культурними впливами та прагненням відмежуватися від юдаїзму, призводили до богословських конфліктів: мирна дискусія Полікарпа з Анікетом (близько 155 р.), коли вони зберегли єдність попри розбіжності; ескалація за Віктора І Римського (близько 190 р.), який намагався екскомунікувати азійські церкви, але був стриманий Іренеєм, що закликав до толерантності та єдності в різноманітті; локальні синоди в Палестині, Понті, Осроені, Римі та Галлії, які декларували недільне святкування. Ці суперечки, описані Євсевієм (Церковна історія, V.23–25), підготували ґрунт для рішень місцевих соборів (Арль 314 р., Антіохія поч. IV ст.) та Першого Нікейського Собору (325 р.), де ухвалено уніфіковану пасхалію: Пасха – у неділю після першого повного місяця (14 нісана) після весняного рівнодення (21 березня за юліанським календарем), з незалежністю від юдейського календаря, щоб уникнути «подвоєння Пасх» у році та «осквернення» юдейськими «помилками», як зазначав імператор Костянтин у листі. Це рішення, зафіксоване в канонах та Апостольських постановах, забезпечило єдність Вселенської Церкви, подолавши регіональні відмінності та юдейські впливи, і стало основою для подальшого розвитку християнської літургії. Сучасне українське богослов’я активно використовує цю спадщину для відновлення патристичної традиції в освіті, інтеграції пасхальних понять у літургійну практику (наприклад, у «Настільній книзі священнослужителя»), міжконфесійний діалог та подолання культурних викликів у глобалізованому світі, підкреслюючи актуальність єдності Церкви як свідчення Христового Воскресіння.